Повертались додому, як завжди, пізно. Попрощались, як завжди, на розі Іванівської і Ленінської і пішли, як завжди, різно. Я собі, вона собі. Але, коли й вже вдома влазив у вікно, то почув, що чогось немає в мені. Ніби якась буря влетіла у сад і розбила там усе, розігнала…
Коли засипав я, згадав, що умовивсь побачитись з нею завтра. Позіхнув солодко, перевернувся на другий бік, і в голові майнула думка, що тепер вона вже моя!
Знов казав їй, що хочу жити вкупі.
Тепер не сміялася, а казала серйозно.
— От ти знов! Ще й укупі. Мені вдома краще, кімната моя куди більша за твою. Ти просто цілий день хочеш бути зі мною.
— Я хочу завжди бути з тобою!
— Оттакої! Казка про білого бичка! Ні, це неможливо. Перше, того, що я їду до Київа, а по-друге, що не хочу завжди бути з тобою. Ти гарний лише в малих дозах… як тютюн. Важко одвикати буде. Стій, стій! Ти вже хочеш сказати: „нащо-ж одвикати“? А я кажу: „нащо звикати?“.
— Нащо-ж це крутимо ми!
— Не хочеш, кинь! — сміється: — у тебе зараз очі такі мутні й вогкі. Погані очі. Фу! Нє-хо-ро-шо!
А у самої очі світяться… Хапаю, але виривається. Вже надворі. Зазирає у вікно і кричить:
