— У тебе очі вогкі, темні, погані!
— А у тебе світяться, — відповідаю.
— Того я і втікла! А ти думав… Дурний! Того й їду! — Зразу стає якось не по собі і вчора казала те-ж саме, та я гадав, що шуткує, але зараз каже вже правду.
— Їдеш? Заходь у кімнату. Годі пустувати!
— А не будеш займати?
— Ні!
Заходить, сідає:
— Їду, і їду завтра.
— Неправда.
— Ні, правда, вже й командировка є.
Витягає. Читаю. Справді. Нічого не розумію. Голова моя, певно, зовсім дурна стала. В чому річ?
— А що-ж вчора… Чи ти не любиш мене?
Ні, вона любить мене, але-ж чого-б вона через мене кидала свої власні справи? Вона-ж може зі мною листуватися. Потім ми-ж будемо бачитись: вона буде наїздити сюди. Їй самій, сказати правду, не охота їхати від мене, але тим швидче вона примусить себе…
Хіба-б вона инакше поважала себе, хіба я поважав-би її?
Бачу, що каже щиро, бачу, що не переконати. Повстає чогось мутна злість.
— Ну що-ж, їдь собі, а я поїду у Крим.
Але вона байдужа, потім починає сміятися, сміятися, сміятися:
