Лізу по твердій стежці. От поворотка над прірвою: тут Кара той рік вперше співом мене зацікавила. Тополі. Тут я цілував її в-останнє. Ті-ж гори, те-ж небо… той же схил з виноградом.
Де-ж Кара? Зараз буде міндалеве дерево і Карина хата. Вже видко… Хто це надворі?.. Кара! Ні, це мати її:
— Селям алейкум! — кажу. — Де Кара?.
Мовчить, лише очі щось кажуть: — Кара… немає Кари.
Почуваю щось гостре під серцем.
— Де Кара? — кричу вже злісно.
— Немає.
— Вмерла чи що? — грубо, дико.
— Як вмирала, просила оце передати.
Повертається, йде до хати.
Іду, сідаю на камінь… А сонце палить, палить, безжалісно так, як літом… перед очима мухи літають.
Повернулась стара: — От візьми. — До рук щось поклала.
Глянув: чорне, мертве волосся.
Ходжу по вулицях, слухаю гомін натовпу, а вночі йду до моря і слухаю його пісень.
Иноді зустрічаю Кару, тоді біжу наздогін, але, наздогнавши, бачу, що помилився…
Виїздю в море, натягаю вітрила, прямую на обрій, але він тікає; скільки не силкуюся
