наздогнати його — він відходить все далі й далі. Я страшенно люблю бурю. Я йду назустріч вітрам і гойдаюся на піні…
Я рибальчу. Кожного дня з нашого осередку виїздить сотня човнів. Що-дня на морі гинуть товариші, але мені не щастить; два рази розбивало мій човен, два рази мене витягали непритомним.
Кажуть, хто бачив море в осінню грозу, кому глянуло в вічі воно, той забуває жінок і починає кохатися в ньому… той не може вже кинути його.
Осінь тепер… ніч… Веслом зачіпаю я хвилі і вони рокотять і йдуть рядами за обрій…
За кожним ударом світиться море.
За кожним помахом загораються вогники.
Я почуваю, що море мене полонило.
Правда, кому воно глянуло в вічі, той вже не піде від нього…
Нема Маріяки, немає Кари…
Лише я та море…
Шинок. Чути лайку і вереск жіночий…
Ні! Знов мене тягне туди, де праця, де люди…
Далі від моря, бо воно сковує сили…
Десь за кряжем — місто.
Там ніхто нами не цікавиться — цікавляться спекулянти нашою рибою. І все.
А вчора випадково прочитав торішню газету: нею було вкрито стола у мого сусіда. Перший раз за два роки!
