Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть… Кому до волів, кому до бумаг — така жеч…
Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.
Степан. Спасибі.
Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.
Мартин. Іди здоров! (Микола пішов). Чого він до тебе вязне — які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас инша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею: краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія — Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми иншого коліна… Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що: „цоб половий!… цабе перістий!“ а піт йому ллє, а пил припада на лице і смуги по всій тварі, та дьохтьом смердить від нього, як від мазниці… а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодні-завтра утвердять у дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть, — атестат з уєздного училища нужен, казав мені секретарь, то ми достанемо: а друге — хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!… Так то!… Ну, а як будеш колежський регистратор, то тобі й мундир який полагається, і кокарда?
Степан. А як же. Воротник вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на девять пуговиць!
Мартин. От бач! Деж йому рівняться? Колиб, Господи, тільки утвердили в дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніе признало, то й сенат признає?
Степан. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові й скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин: тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!…
Мартин. Треба йому четвертей пять вівса послать. Там, як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, — він вже знає. Скажи — папінька просили за мендаль. Не забудь.
Степан. Добре, не забуду.
Мартин. Ідиж снідай, а я дещо звелю Омелькові. (Степан пішов).
