Мартин. О-о-о!… Нехай одягнеться і сюди йде. (Омелько пішов. До Палажки). Яж тобі казав, яж тебе прохав, щоб ти їй не давала ніякої роботи: руки чисто порепаються, — а ти порося її заставила патрать!
Палажка. Та цить уже, не гримай. Який же чорт буде обід варить, коли робітниці не тямлять нічого.
Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, йди, душко, сама обід готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
Палажка. А тиж з ним балакав?
Мартин. Та ми вже зовсім скінчили з ним: 500 рублів приданого, весілля на наш кошт, два роки доставлять у город топливо й де-які предмети на продовольствіє і хату поставить у городі — місце у нього є. (Входе Марися). Ну, то йдиж, Палазю, щоб справді там робітниці не нашкодили чого в обіді, а то замісць поросяти подадуть обгорілий оцупок. (Палажка пішла). Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодні заручини, а на Тройцю й весілля.
Марися. Не любите ви мене.. випихаєте з дому…
Мартин. Я? тебе не люблю? Господи! Душу свою готов тобі віддать!… Для когож я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться умірать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки дворяне — не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе! І дай Бог, щоб ти не знала; а я всього попробував і знаю. Не хмурсяж, не хмурся… Жених вийде, а ти сядь за пяльці, будь з ним приязна. Сядь, доню: за пяльцями якось пристойніше сидіть… так ніби за роботою. (Садовить її). Отак. Яж зараз вернуся, а ти поводься з женихом, як слід дочці Мартина Борулі — уродзоного шляхтича! (Пішов).
Марися (одна). Ох, тату, тату! Як би ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони Боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові — то нехай тільки слуха! Колиж і після
