Степан. Ну, слава Богу — дома! (Роздягається).
Омелько. Де його поставить?
Степан. Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далекож ви його догнали?
Омелько. От зараз на повороті, біля роскопаної могили.
Степан. Ну?
Омелько. Стали наближаться, а панич той певно пізнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилку віжками й ну її цьвйохать батогом; а кобилка в скач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита в скач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть, а ми не доженем. А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала, жид схопився і що є духу попер у буряни… Оттут ми їх і догнали… і я напарив жида, а панича пан частували… Спасибі, чумаки одняли, а то мабуть і вбилиб… А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали, як неживі… Чумаки ті їх і до дому довезли.
Степан. От нещастя!… Ідиж випрягай коні. (Омелько пішов).
Степан (роздягається). І хтоб сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському сердешному досталось, одначе — хоч би тобі пару з рота пустив!… Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його питаю: а що, як?… Нічого, каже, приймали дуже гаряче… Тепер і сам бачу, що гаряче!… Погані наші діла, усе пішло шкереберть: і в дворянстві одказали, і земський суд скасували й я остався за штатом — і куди примоститься, сам не знаю… (Входе Марися).
