Степан. Регистратор.
Мартин. Губерський секретарь, ще й регистратор!… Як-раз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, політично і коли тепер не приїде, то напиши мені, що́ скаже. (Входе Марися).
Марися. Тату, Степане — ідіть: мати кличуть!
Мартин. Марисю, скільки раз я вже тобі приказував — не кажи так по-мужичи: „мамо“, „тато“! А ти все по своєму… Ти цими словами мов батогом по уху мене хльоскаєш.
Марися. Ну, а як же? Я забуваю.
Мартин. От як Степан каже: папінька, мамінька…
Степан. Або: папаша, мамаша.
Мартин. Чилі: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.
Марися. Я так і не вимовлю.
Мартин. Привчайся: ти на такій линії! (До Степана). Ходім! (Обніма його за стан). Канцелярист! (Пішли).
Марися (одна). І що це з батьком сталось, — все переиначують! Папінька… мамінька… Аж чудно! Папаша… мамаша… ще чудніше! Ха, ха, ха! Не можу я так балакать (Входе Микола). А ти чого притисся?
Микола. Хиба не можна?
Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряжаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.
Микола. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодні скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю?
Марися. А вжеж так, чого ще ждать?
Микола. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать.
Марися. Зараз.
Микола. А йому сказать?
Марися. З якої речі?
Микола. А щоб на весілля приїхав.
Марися. Поспіємо ще. (Йде).
