мов язик закляклий пустелі-потвори.
По мосту високім завирюхи хмар,
мов кованим шляхом обози, котили, —
і той міст гойдався, пустелю черкав, —
і літери сірі в пустелі гриміли,
ніби тарабани, диявольський марш.
Над хмарами зорі пливли по мосту,
наче по озерах у купальські ночі
між очеретами на хвилю ряспу
свічі восковиї на вінках дівочих.
Гей, змучена душе моя!
На рідні ти полинь поля, —
вночі там сич із-за могил
вганяє крики в небосхил,
а язики їх вогняні
полощуть хвилі у Дніпрі…
І заєць скаче через шлях,
щоб у скиртах збудити жах,
