Чиї ж скирти ото стоять,
коли скрізь попіл замісць хат?
Ніхто не скаже — все мовчить
І вітер в попіл не летить…
Так хай же бахне череп мій, —
і димний мозок хай, як мідь,
гуде над попелом руїн
в коробці чорній костяній
та з брязком кида блискавки
через дзвіниці у скирти,
бо дзвін замовк серед степів —
по тягне в небо журавлів.
І хай скирти горять в степах,
Щоб стало видно у віках,
як розгойда новий пожар
шляхи із ордами татар, —
і я побачу на землі
червоні ночі, чорні дні
