на гіґантах міст…
Здавалось, пустеля
у бляхи вогненні
внизала хвоста
та й б'є в небеса…
бо гриміли гори на жовтих пісках.
І зірвав вінок з чола я
та в розколину безодню
покотив з одчаю!…
А дівчина закричала до орла й пустелі:
„Де-ж та правда — Віра — сонце його?!.“
І в цей час простори погойднув орел —
виривав він крила із муру небес…
Та й випало сонце з пазурів орлиних
І заревло страшно у пащу Земну.
І на берег скелястої прірви землі
сів навіки орел спочивать,
