творна для вкраїнського духу, що Українці, як це треба з натиском зазначити, майже ніколи не розуміли гаразд ваги цієї ідеї. Киньмо тільки оком на історію, то що мусимо ствердити? До світової війни Українці вірили в ласку можновладців у Австрії та Росії, жебрали в них відпадків зі стола добробуту й культури, але не вміли боротися, як велика, достойна нація, що шанує вповні саму себе. За часів світової війни Українці приносили страшенні жертви своєї найкращої крови за чужу, російську та австрійську, ідею тай навіть не мали цієї одиноко спасенної, огненної віри в повну перемогу своєї національної справи, не мали цієї віри, що гори провертає. І якраз тому прийшла й мусіла прийти катастрофа й важке лихоліття, яке мусимо тепер переживати. Сьогодня, після часового розвалу наших національних змагань, Українці у великій мірі перестали боротися й вірити. Ось до чого довів Українців брак відчуття цієї глибокої життєвої правди, що полягає на нерозлучній гармонії віри й боротьби! З тієї причини мусимо повітати світогляд Поліщука, який він висловлює у своїм „Отамані Зеленім“, як доказ, що наше духове й національне життя не зійшло на манівці, мусимо добачувати в нім надію, що ще пощаститься нам побороти важке лихоліття, та боротьбою з вірою в душі побачити на українській землі „ясні зорі, тихі води й мир хрещений“.
У звязку з ясним світоглядом нашого автора розсипані в його творі цінні думки, які іноді являються перлами мудрости, глибини й сили:
„Я не знаю, як можна вбивати таких, як
