Син — Чернигів, честь же, слава —
Дочки: от весь рід твій тут!
Мов тобі чернець од миру,
Одцуравсь ти од двора:
Знай в Полтаві мнеш папіру,
А додому не пора.
Що ж тобі із той Полтави?
Ти і так добився слави,
Та якой же — гай, гай, гай!
Одпочинь же, пане, трохи:
Ти уже притупав ноги,
Тупає другий нехай.
Панство здай своє другому
І здоровья не теряй,
Попильнуй під старість дому,
Бо у тебе дома рай.
Тут всі, як на батька діти,
Будуть на тебе глядіти,
Та ще чи не лучш мабуть:
Тут, по правді як сказати,
Всі тобі, як Богу, раді,
Всі тебе, як Бога, ждуть.
Та біда моя! як бачу,
Цей не по тобі совіт:
Ти таку свою удачу
І на той потягнеш світ,
Поки вибьешся із сили,
Поки підеш до могили,
Будеш хлопцем для других.
Уродивсь ти на прояву,
Улюбився так у славу,
Як у дівчину жених.
Ну, коли ж такий ти, пане,
Що для слави лиш живеш,
То к тобі смерть не пристане,
Ти ніколи не умреш.
Хоть попи не забурмочуть,
Хоть блеяти не захочуть
Вічну памьять по тобі:
То прохати іх не треба,
|
Бо і так під самі неба
Памьять ти зробив собі.
Цеє не умре ніколи,
Що ти робиш всім добро,
Та і робиш з доброй волі,
Не за гроші і сребро.
Скільки удовам ти бідним,
Скільки сиротам посліднім,
Скільки, скільки сліз утер!
Скільки взяв людей ти з грязі
І, як кажуть, аж у князі,
Аж у князі іх упер!
Не умре, хоть побожиться,
Слава не умре твоя:
Слава з тілом не ложиться
У могилу нічія.
Хоть же смерть к тобі прискаче,
Слави в землю не впиндраче:
Загуде вона, як гром.
Тут і правда візьме силу,
Прийде на твою могилу
І напише так пером:
„Диво тут попи зробили,
Диво дивнеє із див:
В землю мертвеця зарили,
А мертвець той і ожив.
Бачся, добре заривали,
Бачся, грімко всі співали
Памьять вічную над ним:
Оглянулись небораки,
Аж князь Олексій Куракин
Все жив по ділам своїм!“
Поки ж цеє диво буде,
Поживи хоть стільки ти.
Скільки жив, як кажуть люди,
В світі Мафусал святий.
Будь здоров із новим годом,
І над нашим ще народом,
Ще хоть трохи попануй.
Трохи?… ой коли б багацько!
Бо ти наш і пан, і батько,
А на більше не здивуй…
|
