27
1229 Кузьменко ГІ. 1280 Три нічки сердешні тяжко працювали— Глибокую хату доні будували, Глибокую хату, сирую могилу... Настала четверта, осіння, тумана,— Жде гостей на бенкет мати безталанна... .Надінь,—каже,—доню, сорочечку білу, Та вберися гарно, годі сумувати... Будуть цю ніч гості до нашої хати..." На дворі вже північ—нічого не чути, Аж ось Ідуть гості в хату до Васюти; Зібралися мовчки, без мови посіли, Хазяїн і гості наче поніміли... От виходить батько, став посеред хати: .Не вміла, Марусю, чести шанувати. Не хотіла слухать ні батька, ні матір. Молись же в-останне в моїй хаті Богу, Бери своїх діток—рушимо в дорогу..." Тяжкого громада суду не змінила: Привели Марусю і в новій оселі Із дітьми навіки спати положили ЕІ глибоку могилу, на сирій постелі... Де тая могила—І сліду немає; Люди вже й забули б давно про Марусю, Та грішную душу земля не приймав; Так вона, небоже...—„Що таке, дідусю?" —Ні, цього не знаю,—не можу, ие силуй... Господи помилуй, Господи помилуй!.." Т Г И Д 0 Г 0 Г И. чистім полі на роздоллі вітер завивав; Сидить козак на роспутті та думку гадав. Три дороги простяглися у широкім полі; А в козака думка така: йти шукати долі. Три дороги... котру вибрать? Де щастя, де горе? Козак в полі—як той човник без весель¬ ця в морі. д0ле, доле! Якби то знать, де тебе шу¬ кати! Світ широкий, люди мовчать, а шляхів багато! В чистім полі на роздоллі буйний вітер вів; У долині за байраком вороння чорнів. Лежить козак у долині, одпочив, не плаче... А вороння клює, щипле личенько козаче^.
ОідШгесІ Ьу ^лООДІе
