Сторінка:Украінська Муза (Випуск 3).pdf/15

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

269

270

Глібів


Усяк це, може, чув.
 — „Що ж, коню, ти? — попихач головатий...
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати,
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Весь двір, кошару стережу,
До току побіжу — 
Цілісенькую ніч не спочиваю!“
На річ таку собаці кінь сказав:
„Це, може, й правда, хто вас знає...
На світі всяк буває...
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
І що б він їв?“


І люди в такі ледачі,
Мудрують по-собачі:
Ми, бачте, сила, ми — стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяни, — 
А то все сучча копійчане,
Бадилля світове!...
Сказав би щось про Квачана такого — 
І що воно, й до чого, — 
Та цур йому! бо ще порве...



Осел і соловей.

Раз у вишневому садочку
 Лежав осел у холодочку.
Побачив він між рястом соловья
 І став йому гукати:
 — „Здоров, співун! насилу вглядів я:
Який маленький ти,а кажуть, що горлатий...
 А ну лишень утни!
Казали у дворі индики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи, може, брешуть вражії сини?
А ну, нехай і я почую.
Яку там пісню ти вдереш,
Веселую, чи жалібну якую;
Тут сила не в тому — яка, а як утнеш!“
І соловей почав співати;
Лунає пісенька на весь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А соловей аж горло надриває,
Та на всі заставки співає:
 Щебече і свистить,
 І тьохкає, і торохтить.
Нащо вже горобці, і ті попритихали
 І прислухаться стали.
Замовк співун і на осла глядить,
 Чи буде, мов, хвалить?
— „Ну, молодець!“ — сказав суддя ухатий:
 „Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий;
Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.
Коли б ти нашого наслухавсь півня,
Тоді б ще краще заспівав;
 Хоч він тобі й нерівня,
А все таки хоч трохи б переняв...“
Такої похвали співун не сподівався;
 Якби був знав,
 То й не співав.
 — „Прощайте, дякую!“ він до осла озвався.
 — „Прощай!“ — сказав осел: — „навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!“


Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, Боже!



Чиж та голуб.

Весною чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось у сільце й попав;
Сердега в клітці рветься, бьється,
А голуб бачить та й сміється:
 — „А що? попавсь? — от тобі й на!
Вже, певно, голова дурна...

3 — 3014