|
Осел і соловей.
Раз у вишневому садочку
Лежав осел у холодочку.
Побачив він між рястом соловья
І став йому гукати:
— „Здоров, співун! насилу вглядів я:
Який маленький ти,а кажуть, що горлатий...
А ну лишень утни!
Казали у дворі индики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи, може, брешуть вражії сини?
А ну, нехай і я почую.
Яку там пісню ти вдереш,
Веселую, чи жалібну якую;
Тут сила не в тому — яка, а як утнеш!“
І соловей почав співати;
Лунає пісенька на весь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А соловей аж горло надриває,
Та на всі заставки співає:
Щебече і свистить,
І тьохкає, і торохтить.
Нащо вже горобці, і ті попритихали
І прислухаться стали.
Замовк співун і на осла глядить,
Чи буде, мов, хвалить?
— „Ну, молодець!“ — сказав суддя ухатий:
„Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий;
Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.
Коли б ти нашого наслухавсь півня,
Тоді б ще краще заспівав;
Хоч він тобі й нерівня,
А все таки хоч трохи б переняв...“
Такої похвали співун не сподівався;
Якби був знав,
То й не співав.
— „Прощайте, дякую!“ він до осла озвався.
— „Прощай!“ — сказав осел: — „навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!“
Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, Боже!
|
