Коли після поразки від турецького війська султана Сулеймана І Кануні в битві під Могачем (1526) Угорщина була поділена між Османською імперією, Австрією та Трансільванським князівством, Закарпаття теж поділили: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східна частина — у складі Трансільванського князівства. Після австро-турецької війни 1683–99 за договором, підписаним на Карловицькому конгресі 1698–99, до Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина) відійшла і південносхідна частина Закарпаття.
Зберегти свою мову і національно-культурну самобутність закарпатським русинам-українцям та українським селянам, які переселилися на Закарпаття з інших регіонів України, допомагала їхня релігійна окремішність у тамтешньому провладному католицькому середовищі. Християнство східного обряду поширилося на Закарпатті, вірогідно, ще за часів перебування цієї землі в межах Болгарії, під впливом діяльності Кирила і Мефодія. 1491 датується перша документальна згадка про православну єпархію у м. Мукачеве. 1646 за Ужгородською унією українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді: служба Божа правилася, як і на Західній Україні, українською та церковно-слов'янською мовами. Однак після прийняття унії постав конфлікт між православними і унійцями, який мав не лише релігійний, але й політичний підтекст і був пов'язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в занепаді, духовенство було малоосвічене та залежне від угорських магнатів, які намагалися провести реформаційні зміни у православних парафіях. Твердинею православ'я деякий час залишалася східна частина Закарпаття — Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Від кінця 18 ст. унія була запроваджена по всьому Закарпатті. У 17–18 ст. посилена мадяризація наштовхнулася на опір Церкви, а в 19 ст. призвела до поширення москвофільства. Письменство, як і освіта (монастирські школи), на Закарпатті мало релігійний характер, однак розвивалося переважно під впливом давньоруської культури, користуючись живою народною (українською) мовою.
Завдяки реформам в Габсбурзькій монархії 18 ст., часів освіченого абсолютизму, в Закарпатті розгортають активну літературну й громадськокультурну діяльність т.з. будителі — М. Андрелла, І. Базилович, В. Довгович, М. Лучкай, О. Духнович, А. Добрянський, А. Кралицький, О. Павлович та ін., що черпали ідейно-художні та суспільно-політичні імпульси переважно з політико-публіцистичних творів російської та української літератури. Окремі з них, не знайшовши застосування своїм інтелектуальним силам в З., переїхали працювати до України та Росії, де стали визнаними діячами науки і культури (П. Лодій, І. Земанчик, М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелін та ін.). Саме передова частина першого покоління
