закарпатської національної інтелігенції, котра, за визначенням І. Франка, не порвала тісних зв'язків з простим народом і його мовою, а була згуртована і прагнула служити йому, очолила в 19 ст. процес національно-культурного відродження краю і опір політиці мадяризації та латинізації з боку панівних кіл Угорщини. Щоправда, цей процес через низку причин набув відчутного русофільського забарвлення, аж до утвердження як літературної «русинської мови», яка була, по суті, «язичієм» — сумішшю церковно-слов'янської, російської та української мов. Це негативно вплинуло на становлення національної самосвідомості корінного українського населення Закарпаття, яке аж до початку 20 ст. не визнавало самоназву «українці» і за традицією називало себе «руснаками», «русинами», «руськими людьми». Водночас завдяки діяльності «будителів» серед населення Закарпаття набули поширення ідеї слов'янської взаємності, кровної спорідненості закарпатців зі східними братами та іх об'єднання в боротьбі проти національного і соціального гноблення. Зокрема, закарпатським будителям — групі А. Добрянського — О. Духновича — належить ідея об'єднання закарпатських «русинів» з галицькими в окремий «коронний край» та їх «культурно-національної автономії» в рамках Австрійської федеративної конституційної монархії. Ці радикальні політичні вимоги, висунуті в революційні 1848–1849 роки і обгрунтовані посиланням на «кровну спорідненість» та «історичні права русинів», мали далекі культурні й політичні цілі і в цілому відповідали історичним прагненням широких верств населення Закарпаття. Не випадково угорські правлячі кола всіляко перешкоджали культурному й політичному зближенню закарпатців з галичанами, а після утворення двоєдиної Австро-Угорської імперії у 1867 посилили курс на мадяризацію населення краю, зокрема через підтримку греко-католіків і заміни кирилиці латинським алфавітом. До національно-культурного занепаду в кінці 19 ст. додалася господарська криза в краї. Бідою закарпатського селянства після ліквідації кріпацтва у 1848 було малоземелля і повна залежність від поміщиків та лихварів. Це змусило багатьох селян емігрувати до Північної та Південної Америки (за різними даними, кількість емігрантів із Закарпаття до США на 1914 становила від 100 до 300 тис. осіб). Не запобігла зубожінню закарпатців і т.з. «Верховинська господарська акція» угорського уряду в 1897–1902, спрямована на піднесення економіки і поліпшення становища селянства Закарпаття.
Початок 20 ст. був позначений, з одного боку, посиленням асиміляторської політики угорського уряду (запровадження угорської мови до церковних шкіл згідно з т. зв. законами А. Аппоньї 1902 і 1907, денаціоналізація місцевої інтелігенції тощо) та новою хвилею москвофільської пропаганди з боку діячів Галичини та Росії, а з іншого — постанням народовецької течії в культурному житті краю, що виникла в колі передової національної інтелі-
