трудящих своїм становищем в І. активізувалася фашистська партія на чолі з Б. Муссоліні. Організований нею 1922 «похід на Рим» завершився встановленням в країні диктатури. Уряд Б. Муссоліні продовжив імперську політику своїх попередників: 1923 зроблено спробу відірвати від Греції острів Корфу, 1935–36 окуповано Ефіопію, пізніше вчинено агресію проти Албанії. 1937 І. вийшла з Ліги Націй і 1939 уклала воєнно-політичний союз з Німеччиною, на боці якої й узяла участь у Другій світовій війні. 1940 італійська армія вдерлася в Грецію, окупувала значну частину Югославії. На Східний фронт проти СРСР було направлено окремий експедиційний корпус, поповнений невдовзі та перетворений в армію (під час Сталінградської битви 1942–1943 ця армія була повністю розгромлена). Поразками завершилися й намагання І. утримати свої позиції в Північній Африці після висадки там англоамериканських військ. У вересні 1943 вона підписала акт про капітуляцію, але воєнні дії на її території між армією гітлерівської Німеччини та союзними військами антигітлерівської коаліції й підрозділами італійського Руху Опору продовжувалися до травня 1945. 1946 за результатами референдуму І. стала республікою. У післявоєнний період країна сягнула високого рівня економічного розвитку, увійшовши до кола провідних держав-лідерів світу.
Нині І. — парламентська республіка. Діє конституція, прийнята 22 грудня 1947. Глава держави — президент, який обирається на 7 років на спільному засіданні палат парламенту за повноправною участю делегатів від обласних рад. Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент, який складається з палати депутатів (входять 630 депутатів, обраних на 5 років шляхом загальних і прямих виборів) і сенату (315 сенаторів, які обираються на 5 років від областей). Виконавчу владу, що формується парламентом, здійснює Рада Міністрів на чолі з її головою.
І. — член Організації Об'єднаних Націй (з 1955), Європейського Союзу (з 1992), НАТО (з 1949) та інших міжнародних організацій.
Італійсько-українські відносини. Свої зовнішні зв'язки вже перші держави, які постали в добу раннього середньовіччя на Апеннінському півострові, пов'язували з пошуками політичних й економічних партнерів як на Заході, так і на Сході Європи. У 10 ст. Папська держава вступила в дипломатичні відносини з Київською Руссю, 13 ст. – з Галицько-Волинським князівством. Одним із центрів тяжіння для італійського купецтва в цей час став Київ. У 12–15 ст. встановилися торгові стосунки між містами Венеція, Генуя, Піза і Північним Причорномор'ям, де засновувалися італійські колонії, що забезпечували транзитну торгівлю Європи з Азією. З 15 ст. мережа економічних і культурних зв'язків І. обіймала Галичину й Закарпаття.
За доби Відродження сотні українців прямували на навчання до міст Падуї, Болоньї, Венеції, Риму, Сієни, Феррари, деякі з них обіймали вчені посади в італійських університетах, видавали наукові праці (Ю. Дрогобич,
