Основні положення стосовно використання «цивільних росіян» були викладені у т.зв. «Указах про остарбайтерів» (Ostarbeitererlasse) підготовлених спеціальною комісією РСГА і підписаних Г. Гіммлером 20.02.1942.
Вони передбачали контроль над їх працею, пересуваннями, дозвіллям і навіть статевим життям. О. утримували в спеціальних таборах (трудових таборах, таборах для О.) під охороною і забороною залишати табір, окрім як для виходу на роботу. На виробництві О. ізолювали від німецького населення і від решти іноземних робітників і земляків-військовополонених.
Заборонялося відвідування церков та інших установ культу. Зарплата О. становила не більше 50% зарплати німецького робітника, з якої вираховували кошти на утримання. Норми харчування О. були найнижчими серед інших категорій іноземних робітників і в середньому становили 2 283 калорій на день. Діяла спеціальна система нагляду та контролю за О. Вони мали відмінну від інших іноземців систему штрафних санкцій за трудові та політичні провини — від тілесних покарань до відправки на декілька тижнів до штрафного і концентраційного табору. За статеві контакти О. з німецькою жінкою — смертна кара для партнера і концтабір для партнерки.
Упродовж війни законодавство щодо О. змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати 2 листівки на місяць), з листопада 1943 виходити за межі табору з дозволу керівництва, наприкінці 1944 модифікували знак «ОSТ» на знаки з національною символікою для українців, росіян і білорусів, прирівняли норми харчування О. до норм інших іноземних робітників.
Після закінчення бойових дій в Європі в 1945 більшість О. деякий час перебували в таборах переміщених осіб або ді-пі (англ. Displaced Persons).
Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Кримській та Потсдамській конференціях, повернення (репатріація) до СРСР була обов'язковою для всіх О. На 1950 в Україні було зареєстровано 1850 тис. репатріантів, серед яких значна кількість колишніх О. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу і змогли уникнути примусової репатріації, склали т. зв. третю хвилю еміграції з України.
1946 Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. Проте питання визнання О. жертвами нацизму та їх права на компенсацію тривалий час перебувало поза межами міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання.
У 1993 закінчилися переговори між об'єднаною Німеччиною та СРСР (РФ), що тривали з кінця 80-х, про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам з СРСР. З цією метою в Україні 1993 було створено Український національний фонд «Взаєморозуміння і прими-
