рів, це питання постало 14 лютого в ході обговорення умов майбутнього мирного договору між УНР та РСФРР.
Більш реальним став ухвалений Центральною Радою 6 березня 1918 р. закон про новий адміністративно-територіальний поділ України. Скориставшись тим, що наступ на схід німецьких і українських військ тривав, і на значних територіях, окупованих німецьким військом, взагалі не існувало цивільної адміністрації, українська влада спробувала хоча б де-юре розповсюдити на них свою компетенцію. Згідно закону, до України були включені нові території. На півночі: частина білоруського Полісся — Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії (українське населення на цих землях не складало більшості). На сході: Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський, Путивльський повіти Курської губернії; Бірюченський, Богучарський, Валуйський, Острогозький повіти Воронізької губернії. Але й цей закон включав до території УНР землі, які на момент його ухвалення не перебували під українською владою.
У законі було скасовано попередній адміністративно-територіальний поділ України на повіти і губернії. Замість нього запроваджувався поділ на 32 землі. Проте нові адміністративні експерименти УЦР закінчилися нічим внаслідок зміни політичного режиму: 29 квітня 1918 р. владу перебирає на себе проголошений гетьманом П. Скоропадський, який перетворює УНР на Українську Державу (УД).
Зовнішньополітичний курс УД був націлений на приєднання всіх земель, що з етнографічного та історичного погляду були зв'язані з Україною. Як вказує історик О. Бойко, переговори з сусідніми країнами та тими державними утвореннями, що виникли внаслідок розпаду
