Дніпру. Тому під кінець XVIII ст. за умов "скорочення" і зникнення самої Польщі "український сюжет" впав на рівень нижче неї в рейтингу імовірних політико-картографічних проблем. Польща стала "колишньою державою", але залишилася "країною"; Україна ж в силу набагато меншої, або ж цілком відсутньої політичної актуальності себе як назва на карті почала відверто "блимати", згадуючись усе рідше.
Від доброї волі картографів та, певніше, тих установ, на які вони працювали, залежало, залишати на мапі Польщу після її остаточного поділу 1795 р. чи ні. Адже якщо брати вже звичну з сер. XVI ст. наявність на мапі державних та адміністративних кордонів, існувало очевидне право вибору: позначати лише держави (тоді вже не існує ані Польщі, ані тим більше України як адміністративних одиниць), або ж звертати увагу ще на "країни" та "народи". Щодо останніх, то у ранньомодерний час "народи" залишилися поза Європою, оскільки варварський бездержавний світ стрімко віддалявся на периферію – Новий світ, Африку, віддалену Азію, Океанію. "Народи" ототожнювалося з варварськими бездержавними племенами, яких тут вже не лишилося. Європа була континентом державних націй. У Європі, аби втрапити на карту в якості "не держави", треба було становити собою певну ексклюзивну спільноту – як от українські козаки, які доволі довго саме як "козаки" протрималися на картах Східної Європи у XVIII ст. Але оскільки етнографічні карти принесе з собою лише "націоналізована" середина ХІХ ст., то "полякам без Польського королівства" легітимне місце знайти було важко. Поляки на карти не потраплять до появи етнографічних, а от сама Польща на західноєвропейських картах уперто залишиться: як окремий об'єкт, хоч і де-юре неактуальний. Треба було в якійсь спосіб тулити на карту Польщу як країну, а не державу. За виключенням, звісно, карт тих, хто її поділив, – Росії, Австрії та Пруссії.
