1924 року Державне видавництво України випустило книжку одного з реемігрантів, командувача армії УНР, генерала Юрка Тютюнника під промовистою назвою «З поляками проти Вкраїни». Стверджуючи, що «останній мій напад на Україну в осени 1921 р. показав мені ясно, що я відограв ролю виконавця темних інтриг польських імперіялістів»[1], Тютюнник — незабаром жертва політичних репресій, послідовно творив з поляків і Польщі образ «ворогів української справи», а з української еміграції — її «запроданців» і «поплічників». Радянський Харків докладав також чималих зусиль для знищення дипломатичних представництв УНР за кордоном, призначаючи на час боротьби за образ «справжньої України» своїми представниками відомих націонал-комуністів: Юрія Коцюбинського (у Відні), Олександра Шумського (у Варшаві). Шляхом юридичних маніпуляцій УСРР відібрав в української дипломатичної місії в Берліні будинок, придбаний ще гетьманським урядом, і перетворив його на радянське посольство[2].
Зусилля з витворення образу Радянської України як «П’ємонту» досягли чималих успіхів. Консервативно налаштовані Степан Томашівський і Василь Кучабський навіть намагалися привернути увагу польської адміністрації до гнучкості національної політики СРСР, закликаючи водночас українців зрозуміти небезпеку гіпотетичного «приєднання цілої України до большевицької Росії»[3].
Водночас і емігрантські, і західноукраїнські середовища недооцінювали символічну вагомість переїзду до Радянської України таких знакових постатей українського руху як Михайло Грушевський, що фактично легітимізували УСРР як «українську державу» та найпромовистіше свідчили про успіх політики «П’ємонту». Сам Грушевський пояснював своє повернення, зокрема, так: «Люде, котрі проливали свою кров за Укр[аїнську] державність і серіозно до неї ставляться, цінять, що як ні як а все таки нинішня Радян[ська] Укр[аїна] — хоч по імени єсть Україн[ською] Державою»[4]. Євген Чикаленко (в якого в Україні залишилося двоє дітей) у щоденниковому записі розмірковував: «Я вважаю, що тепер з початком українізації, треба всім, кому можна, вертатися на Україну і заповняти існуючу форму українським змістом»[5].
Вочевидь, гіпотетичну можливість «наповнення» небажаним радянській владі змістом її національної політики, розуміли і в Москві, і в Харкові. Кампанія 1926–1927 рр. проти Шумського відбувалася під гаслом, що українізація «ллє воду на млина петлюрівщини», і була також пов’язана з широкою пропагандистською кампанією, в якій головну роль грав сюжет про воєнну небезпеку. Пропонуючи населенню СРСР загрозливі картини стиснення антирадянського зашморгу: прихід до влади 1926 р. у Франції антирадянського кабінету Р. Пуанкаре, розгром 1927 р. комуністичного руху в Китаї, розрив у травні того-таки
- ↑ Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — К., 1990. — С. 5.
- ↑ Bruski J. J. Petlurowcy. — S. 446–448.
- ↑ Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. Українська консервативна політична думка першої половини ХХ ст. та її вклад в історичну науку. — Львів, 1998. — С. 247, 301.
- ↑ Цит. за: Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті рр. ХХ ст.). — Київ — Нью-Йорк, 2006. — С. 500.
- ↑ Там само. — С. 503.
