Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/245

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Арешт «членів» «Спілки визволення України» наприкінці 1929 — на початку 1930 року був сигналом українській інтелігенції про зміну партійної лінії: з погляду Кремля, головною загрозою був уже не великоруський шовінізм, як заявляли на початку двадцятих, а місцевий націоналізм. Суворе покарання вказувало на глибину політичного злочину. Михайла Слабченка засудили до шести років ув’язнення, яке він відбував у сумнозвісному Соловецькому таборі на півночі Росії. Його синові Тарасу дали спершу три років таборів, а 1937-го розстріляли. Михайло Слабченко вижив. Відбувши шість років у ГУЛАГу, він вийшов на волю, але не мав права повертатися в Одесу і влаштувався шкільним вчителем у провінційному містечку[1].

Радянська влада цілком спокійно могла заарештувати науковця і покласти край його роботі. Але перервати розвиток наукових ідей набагато важче. 1933 року, коли Слабченко сидів на Соловках за «участь» у «Спілці визволення України», Андрій Яковлів, правознавець і чільний український активіст у Празі, написав статтю на підтримку гіпотези Слабченка. Стаття називалася «До питання про автора “Історії Русів”» і вийшла 1937 року, в апогей сталінських репресій. Її надрукували львівські «Записки наукового товариства ім. Шевченка»[2].

Стаття Яковліва, в якій той не тільки розвивав гіпотезу Слабченка, а й критикував Єршова та інших науковців, які віддавали перевагу Полетикам, відкрила епоху активного зацікавлення загадковим козацьким текстом за межами Радянської України. Бурхливого 1939 року Яковлів, а він був ще й секретарем Української Могилянсько-Мазепинської академії наук, затвердив до друку цілу книжку про «Історію русів» — «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика (“Исторія Русовъ” у літературі й науці)». Її написав Михайло Возняк, львівський літературознавець. Возняк вітався «Честь праці!», був класичним книжним хробаком, не мав сім’ї і мало чим цікавився, крім щоденного копирсання в рукописах. «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» — один з численних плодів його впертої праці. Ця книжка стала найґрунтовнішим дослідженням про походження і роль «Історії русів» з усіх виданих до 1939 року[3].

Михайло Возняк у роки своєї молодості був членом не віртуального, а цілком реального «Союзу визволення України», політичної організації українців-емігрантів з Російської імперії, яка базувалася у роки Першої світової війни у Львові і Відні. Члени Союзу прагнули створити незалежну українську державу; під егідою Центральних держав вони вели політичну і культурну роботу через українських військовополонених в Німеччині і Габсбурзькій монархії. Саме ця організація надихнула чекістів придумати «Спілку визволення України» наприкінці двадцятих років. Возняк написав багато брошурок для поширення через Союз, зокрема «Нашу рідну мову», вперше опубліковану 1916 року. 1918-го, в

  1. ↑ Заруба В. Історик держави і права... — С. 233–277; про політику українізації див.: Martin T. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939. — Ithaca, N.Y., 2001. — P. 75–124.
  2. ↑ Яковлів А. До питання про автора «Історії Русів» // Записки НТШ. — Т. 154. — 1937. — С. 71–113; Zhukovsky A. Andrii Yakovliv // Encyclopedia of Ukraine. — 5 vols. — Toronto, 1984–1993. — Vol. 1. — P. 373.
  3. ↑ Див.: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). — Львів, К., 1939. — 159 с.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/245&oldid=127572