останній рік діяльності Союзу, він надрукував у Відні брошуру про українську державність.
Авторитет молодого науковця утвердився після виходу у Львові тритомної «Історії української літератури» (1920–1924). Після того, як Австро-Угорщина розпалася і Галичиною оволоділа Польща, Возняк і багато інших українських науковців лишилися без роботи, але й далі друкували свої праці в Науковому товаристві ім. Шевченка, яке пережило і Першу світову війну, і крах дуалістичної монархії у 1918-му. Михайло Грушевський 1924 року очолив історичні інституції ВУАН у Києві і підтримував Возняка гонорарами за статті в радянських наукових журналах. 1929-го Возняк, лишаючись у Львові, прийняв пропозицію стати академіком ВУАН. Щедра пропозиція для науковця, який не мав академічної посади, але довго це не протривало. На початку тридцятих років в УРСР почалися чистки українських кадрів і членство Возняка в Академії наук скасували. Вознякові пощастило жити поза сферою досяжності радянської влади — багато його колег по академії, зокрема Михайло Слабченко, опинилися у сталінських таборах. У Львові він мав свободу, але геть не мав грошей — українських науковців не пускали на посади в польських університетах. У міжвоєнний період Возняк сидів без роботи[1].
Михайло Возняк не приховував свого незадоволення Наприкінці тридцятих років жителі Львова часто бачили, як невисокий пан під шістдесят років, крокуючи вулицями міста, голосно і поіменно проклинає своїх ворогів, а заодно і польську владу. Злість на польську владу була нерозривно пов’язана з етнічним антагонізмом, який спалахнув з новою силою у східних воєводствах Польщі між двома війнами. Возняк у своїй науковій роботі ігнорував політичні кордони, які ділили Україну в першій половині ХХ століття. Зміст монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» (1939), в якій ідеться про історію «російської України», найкращий доказ цього[2].
Назва Вознякової книжки одразу показує, що він відкидав обидві попередні гіпотези про Кониського і Полетик. Возняк був абсолютно переконаний і зробив усе можливе, аби переконати читачів, що справжнім автором «Історії русів» був ні хто інший, як канцлер Російської імперії Олександр Безбородько. Возняк, за його словами, відштовхувався не від книжки Слабченка 1925-го року чи статті Яковліва 1937-го, а від розвідки Владіміра Іконнікова про російську історіографію. Він прочитав її 1920 року, коли готував «Історію української літератури», і був вражений ремаркою Іконнікова про текстуальні паралелі між «Краткой летописью Малой России», яку 1777 року видав в Петербурзі Василь Рубан, та «Історією русів». Возняк подумав про можливий зв’язок Безбородька з «Історією русів», але не зміг тоді знайти тексту «Краткой летописи» — в польських бібліотеках її не було. Він кинув свої здогадки і переключився на інші теми. Книжка Слабченка 1925 року спонукала Возняка повернутися до пошуків «Крат-
- ↑ Возняк М. Історія української літератури: У 3-х т. — Львів, 1920–1924; про життя і діяльність Возняка див.: Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!» Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях. — Львів, 2000. — С. 9–178.
- ↑ Дорошенко В. Академік Михайло Возняк // Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!» Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях. — С. 365.
