Першої світової війни була порушення «міжнародної рівноваги»[1], а існування української соборної держави не вписувалося в домінуючу тоді польсько-румунську концепцію міжнародної політики на Сході Європи[2]. Тому, за словами В. Панейка, «єдино позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого моглиб уґрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії — на просторі між Карпатами й східними границями етноґрафічної Польщі аж до Тихого Океану». Автор запевняв, що здійснення української державної самостійності в рамках політичної організації, т. зв — Орґанізації Зєдинених Держав Східної Європи, забезпечить об'єднання усіх українських земель й визволення Галичини та решти «західних окраїн» з ворожого ярма. Інші вигоди від такої інтеграції: можливість участі об'єднаної України «у безмірних моральних, економічних і політичних користях велико-державного, світового становища»; збереження зв'язку українських колоній в Азії з Україною; колонізаційні перспективи для перенаселеної України; завершення процесу національного освідомлення українського народу[3].
Специфічні погляди на перспективи української державності на початку 1920-х років продемонстрував С. Томашівський. Критично аналізуючи досвід української революції, відомий історик підкреслював неактуальність як соборної, так і державної ідеї на тогочасному етапі розвитку української нації[4].
Чи мають наукову цінність вищеназвані історичні публікації, з урахуванням їх виразної політичної кон'юнктури? Чи мав рацію Іван Лисяк-Рудницький, котрий зауважив, що поширений на західноукраїнських землях у 20-их і 30-их роках певний тип «критики» визвольних змагань «нічого не давав ані для історичного пізнання, ані для розвитку нашої політичної думки»[5]?
Безперечно, розуміння цих текстів неможливе без урахування тогочасного суспільно-політичного контексту а також суб'єктивних чинників. Як охарактеризував В. Дорошенко книгу В. Винниченка: «“Відродження нації” — це дзеркало душі нашої інтелігенції»[6]. На нашу думку, наукова цінність наведених текстів полягає в фактичному матеріалі, особистих спостереженнях авторів, можливості простеження еволюції політичного світогляду ключових персонажів
- ↑ Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі і Росії. — Відень: Накладом автора, 1922. — С. 12–13.
- ↑ Там само. — С. 14.
- ↑ Там само. — С. 40.
- ↑ Томашівський С. П'ять листів Автора. Про сучасне політичне положення української нації, про його причини та способи, як вийти з нього (Берлін, 29. VІІ. 1922) // Томашівський С. Під колесами історії: Вид. 2-е. — Ню Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1962. — С. 97–100.
- ↑ Лисяк-Рудницький І. Українська революція з перспективи сорокаліття // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х тт. — К., 1994. — Т. 2. — С. 45.
- ↑ Дорошенко В. [Рец.:] В. Винниченко Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р. — грудень 1919 р.]). Київ; Відень, 1920. Ч. III. 535 c. // Стара Україна. — 1924. — Ч. ІХ–Х. — С. 152.
