пояснили тим, що УНР розглядалася як федеративна частина Росії: «Так само й Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути також федеративною одиницею Росії й таким чином автори Третього універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не губить»[1].
Уряд Української Держави встановив тимчасову адміністрацію в Холмщині, яку було втрачено після виведення з цієї території австрійських і німецьких військ[2]. Урядовці Скоропадського намагалися утвердити кордони й поза межами українських етнічних земель. Українська Держава зайняла частину Південної Білорусії й організувала свою адміністрацію під назвою Поліське староство.
Тут українська влада виходила зі стратегічних міркувань, розуміючи важливість цієї території, як ключ до опанування Чернігова та Києва[3].
Кульмінаційним моментом соборницького процесу стало об’єднання УНР і ЗУНР. Трудовий Конгрес України, затвердивши Акти злуки, легітимізував владу Директорії як верховного органу, увівши до її складу представника Західної Області УНР. Однак Закон про владу виявився суперечливим. Відтак недосконалий політико-правовий статус об’єднання став головною перешкодою на шляху інтеграції УНР та ЗУНР[4]. З цього приводу М. Лозинський зазначав, що акти про об’єднання фактично не утворили нової єдиної УНР, а лише проголосили її утворення і накреслили шлях до її формування[5]. На думку В. Винниченка, «Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім коли би настав спокійніший час, було би вироблено норми, які мали би сприяти як найтіснішому об’єднанню двох республік»[6].
Успіх реалізації об’єднавчого процесу, в умовах недосконалого юридичного підґрунтя, багато в чому залежав від особистих стосунків поміж керівництвом обох українських республік. Як змінювалося взаємне ставлення наддніпрянського та галицького керівництва і як воно було відображене в історіографії можна проілюструвати на прикладі В. Винниченка. У січні 1919 р., зустрічаючи у Києві делегацію ЗУНР, яка приїхала для урочистого проголошення Актів соборності, він у своїй промові сказав: «Ми візьмемо у вас, брати галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз — і тоді вийде з нас добра нація»[7]. Буквально через рік у праці «Відродження нації» Винниченкова характеристика галицького політичного проводу звучала так: «абсолютна невідповідальність керманичів руху до моменту, їхня сервілістична благонадійність, їхня вузесенька, худосочна дрібно-буржуазність, їхня псіхіка кулуарних політиків і цілковита відсутність
- ↑ Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році. — С. 59.
- ↑ Там само. — С. 61–63.
- ↑ Там само. — С. 61–62.
- ↑ Див.: Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. — перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету: Серія історична. — Львів, 2002. — Вип. 37/1. — С. 327–349.
- ↑ Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. — С. 69.
- ↑ Винниченко В. Відродження нації. — Київ; Відень, 1920. — Ч. III. — С. 243.
- ↑ Дрогобицький Листок. — Дрогобич, 1919. — 2 березня.
