Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/67

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

якої будь революційности, піднесености до того духу боротьби, який був у масах галицько-українського народу»[1].

В статті, опублікованій у віденському часопису «Нова Доба», колишній голова Директорії окремо змалював провідника ЗУНР: «Петрушевич, цей, воїстинну найобридливійший хам наших часів, ця наймерзотніша постать в історії визвольного руху України»[2]. Втім, у цьому тексті дісталося й Петлюрі, якого названо «дрібнобуржуазним клоуном з гетьманськими амбіціями»[3].

Однак, саме С. Петлюрі та Є. Петрушевичу довелося реалізовувати соборницьку програму. Еволюцію стосунків поміж галицьким та наддніпрянським керівництвом весною 1919 р. простежив Павло Христюк. Спочатку він описав злагоджену роботу «української соборної буржуазії»[4], а пізніше — наростання конфлікту: підтримку галицьким урядом антипетлюрівських повстань отаманів Оскілка та Болбочана[5].

Загострення стосунків поміж обома лідерами в Кам’янецьку добу Директорії УНР висвітлив О. Доценко. Головним винуватцем поразок він назвав Є. Петрушевича через проголошення диктатури та проросійські орієнтації останнього.

Окрім того, наддніпрянський автор звернув увагу на суперечності в середовищі політичного активу ЗУНР поміж галичанами та буковинцями[6].

Першим чинником відкритого розриву стосунків керівників ЗУНР і УНР стало підписання командуванням Галицької Армії умови з денікінцями. Є. Коновалець відзначив, що «розпочиналася найстрашніща сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духової прирви поміж двома частинами нації.

Антаґонізм, що існував доси тільки поміж політиками, які ґрупувалися біля двох урядів, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу. Різке становище урядових кол Української Народної Республіки, що самі почали вже після довершеного факту, на мою думку зовсім непотрібно, роздувати шкідливе значіння переходу Галицької Армії до Денікіна, не могло причинитися до заспокоєння настроїв. Катастрофальне положення, в якому опинилася територія України, що стала для ворогів українського народу ареною боїв, лише сприяло кличеві: “в усьому винні галичане — зрадники Українського Народу!”. У категорію ж “зрадників” попали не тільки члени Галицької Армії, але взагалі всі уродженці Галичини»[7].

 
  1. ↑ Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р.— грудень 1919 р.]). — Київ; Відень, 1920.— Ч. III. — С. 395.
  2. ↑ Цит. за: [Винниченко В.] Соціялістична революція і Україна // Винниченко проти Петлюри: Збірник статтів / Зредагував і дав передмову В. Блакитний [Елланський] / Видавництво Політичного Відділу Н-ої Совітської Дівізіі «Червона Галичина». — № 5. — [Б. м.]: Друкарня Політичного відділу Дивізії, 1920. — С. 11–12.
  3. ↑ Там само. — С. 12.
  4. ↑ Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр. — Відень, 1922. — Т. IV (= «Українська революція. Розвідки і матеріяли». — Кн. 4). — С. 139.
  5. ↑ Там само. — С. 141, 161–163.
  6. ↑ Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. — Київ; Львів, 1923. — Т. ІІ. — Кн. 4: 1917–1922.
  7. ↑ Коновалець Ев. Причинки до історії Української революції. — Прага: Накладом Проводу Українських Націоналістів, 1928. — С. 32.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/67&oldid=197695