ли презумпцію невинности. Вони презюмували вину Зісельса і звільнили себе від розшуків доказів.
Крім того, як виходить із обвинувального висновку, так і з промови прокурора, Зісельсові ставлять у вину зберігання забороненої літератури. У мене виникла підозра, що як слідчий, так і прокурор не знайомі з текстом статті 187-1 КК УРСР. Адже зберігання літератури не входить в диспозицію цієї статті.
Як можна обвинувачувати Зісельса в свідомій неправді, якщо, як виходить із промови прокурора, Зісельс повірив у те, що в нашій країні порушують права людини.
Переходячи до розгляду епізодів, поставлених у вину Зісельсові, я поділю їх на чотири основні групи (виключаючи, звичайно, епізоди зберігання):
1. Епізоди розповсюдження літератури, які сталися до лютого 1977, тобто до офіційного попередження, зробленого Зісельсові в прокуратурі Чернівецької области.
2. Виготовлення документів, які містять ніби наклепи.
3. Збирання тенденційної інформації, з метою розповсюдження про в’язнів СПЛ.
4. Розповсюдження наклепницьких вигадок в усній формі (епізоди з Остапенком і Сахаровою).
Для зручности я почну з другої групи, в яку входять три документи, виготовлення яких ставиться в вину Зісельсові:
а) Конспект статті Солженіцина «Жити не по брехні», виконаний у зошиті рукою Зісельса. Слідство установило, що він виготовлений значно раніше 1978 р., коли Зісельс придбав машинописний екземпляр збірника «Звернення», в якому ця стаття міститься повністю. Отже, Зісельс виготовив цей конспект, тому що в нього не було в той час машинописного екземпляра, а не для розповсюдження як говорить слідство. Людина, яка хоче щонебудь розповсюдити, ко-
