Назва вчення синтаксис походить від багатозначного грецького слова syntaxis, що перекладається різним словами, ― складання, упорядкування, спільний порядок, зіставлення, лад. (У грецькій мові це слово вживалося також у значенні військовому, державному. Слов'янським мовам відоме це значення в словосполученнях рос. государственный строй, строй полка, построение подразделения; укр. суспільний устрій, державний лад і под.) В античних граматичних працях його значення було дуже близьким до самого змісту синтаксичного вчення, що мало обмежене коло питань, ним розв'язуваних. Варрон у своєму трактаті «Про латинську мову» досить виразно його окреслює: «Мова, — писав він, — за природою тричастинна, і перша частина її – як слова були встановлені для речей; друга — яким чином вони, відхилившись від цих останніх, набули відмінностей; третя — як вони, розумно сполучаючись між собою, виражають думку»[1]. Неважко бачити в третій частині предмет синтаксису на початку свого існування.
Особливості предмета синтаксису вказуються нерідко і в сучасних граматиках ― у супровідному номінальному визначенні або й у самому змісті визначення, напр.: «Синтаксис (гр. syntaxis ― складання, впорядкування) — учення про словосполучення і речення, тобто розділ граматики, в якому вивчаються способи об'єднання слів і їх розміщення в словосполученні і в реченні, будова речення та його складових частин, структурні типи речень, їх значення та умови вживання»[2]. Тут ідеться про те специфічне, що складає власне зміст синтаксису — закони організації реальних одиниць мови (особливості зв'язків і взаємовідношень їх складників, які створюють цілісність, а також систему останніх), однак ці риси не поставлені в ряд визначальних. Нерідко вони подаються як паралельний своєрідний додатковий об'єкт: «Синтаксис — відділ граматики, що вивчає форми і типи речень, структуру словосполучень і зв'язки слів у реченні і в словосполученні»[3]. Зустрічаються поодинокі визначення, де риси предмета синтаксису стоять на першому плані: «Синтаксис є той розділ граматики, який вивчає загальні, характерні для даної національної мови особливості зв'язків між словами і типи об'єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки»[4], однак реалізації в побудові самого вчення, логіці останнього вони не знайшли, залишились відірваними від самого складу синтаксису. І це не випадково, бо, на відміну від інших розглянутих визначень, у ньому не вирізнена вказівка про об'єкт, про що мова йтиме далі.
Синтаксис виник з потреби дослідити закони злагодження слів у мові, пізнання того, як вони взаємопов'язуються між собою, що забезпечує вираження за їх допомогою думки. Така спрямованість синтаксису залишається провідною й зараз. І характерною визначальною рисою його предмета є закони злагодження, зладнання слів. Проте злагодження, зладнання, якогось ладу самих собою не існує. Вони виступають істотною рисою реально існуючих явищ, зокрема й мовних. Отож, говорячи про предмет
