науки, треба пам'ятати, що він свою реальність має в об'єкті як істотна сторона, характеристика останнього. Переведем розмову на інший грунт. Існують різні лади, побудови, порядки, наприклад, в шеренгу, в колону, уступом і т. д., але такий лад приймають завжди певні реальні предмети ― взводи, ескадрильї тощо. Аналогія допомагає нам зрозуміти, що злагодження, зладнання, лад, організація, впорядкування властиве певним реально існуючим одиницям мови. Питання про встановлення їх вирішується на основі загального розуміння мови як реально існуючого явища.
У стислому визначенні В. І. Леніна «Мова є найважливіший засіб людських стосунків»[1] підкреслюється основна, провідна риса мови ― Комунікативна функція її. Вона органічно включає й ту істотну особливість її, що вона є безпосередньою дійсністю думки (К. Маркс) і що має суспільний характер, бо спілкування між людьми за допомогою мови — це постійний обмін думками між членами людського колективу, завдяки якому досягається погодженість у їхніх зусиллях у всіх галузях трудової, розумової чи культурної діяльності. Як матеріальне явище «членоподільна мова — це насамперед словесна мова. Вона побудована з речень і виражає чітко диференційовані поняття і судження»[2], але «реальною одиницею в живій мові є не слово, а речення. Ми говоримо не словами, а реченнями, що складаються зі слів»[3].
у реченні як найменшій реальній одиниці живої мови засобу спілкування між людьми виявляються всі найглибші визначальні риси мови, її суті. Тому й постає воно як об'єкт синтаксису, тому, природно, в ньому, виявляє себе й предмет синтаксису. Важливим було б приєднати до сказаного визначальне положення академічної Граматики: «Вивчаючи закони побудови мови, в якій реалізується і виражається думка, граматика звичайно кладе вчення про речення в основу синтаксису. В історії речення і зв'язаних з ним граматичних категорій яскраво проявляються внутрішнії закони розвитку тієї чи іншої конкретної мови»[4]. І далі: «Мова як знаряддя спілкування і обміну думками між усіма членами суспільства користується реченням як основною формою спілкування. Правила поєднання слів і словосполучень у речення — ядро синтаксису тієї чи іншої мови. На основі цих правил встановлюються різні види чи типи речень, властивих даній конкретній мові. Кожна конкретна мова володіє своєю системою засобів побудови речення як граничної цілісної одиниці спілкування»[5].
Як бачимо, найближчим до істини виявляється другий погляд, в якому синтаксис вважається граматичним ученням про речення. Він правильний в основі, але визначення синтаксису, побудоване просто на виділенні об'єкта, яким є речення, хоча й правильне, все ж недостатнє: у ньому повинен бути виразно виділений аспект дослідження, в силу якого об'єкт стає предметом учення.
У загальних рисах синтаксис виділяється в тлумаченні граматики як науки про граматичну будову мови, що являє собою «збір правил про зміну слів і сполученні слів у реченні. Відіовідно до
