цього граматика поділяється на два розділи: морфологію ― збір правил про зміну слів, тобто вчення про граматичну природу слова і його форми (гр. morphe ― форма, logos — слово, учення), і синтаксис — збір правил про сполучення слів у реченні (гр. syntaxis ― сполучення, зладнання)»[1]. Це визначення, побудоване на виділенні предмета дослідження, теж правильне, проте виявляє недостатність, оскільки немає відомостей у ньому про об'єкт дослідження.
Визначення, безумовно, повинне синтезувати ці дві діалектично зв'язані характеристики і представити їх в органічній єдності.
На основі сказаного вище, а також ураховуючи попередню традицію, можна сформулювати визначення так: Синтаксис ― це розділ граматики, що вивчає правила сполучення слів між собою при утворенні комунікативних одиниць, типових для даної мови.
Таке визначення, по-перше, виділяє спрямованість своїх інтересів, той аспект пізнання, який визначає природу граматичного вчення, ту найголовнішу рису, яка виділяє предмет учення (особливості якого багато в чому визначають логічну структуру самого вчення). Такою є закономірності (як їх називають у підручній літературі ― правила) сполучення слів між собою. Справді, саме завдяки цьому людина може розуміти сказане іншою. З першого огляду може здатися, що розуміння сказаного забезпечується тим, що люди однаково знають і розуміють зміст почутих чи прочитаних слів. Та переконатися, що це не зовсім так, можна на прикладі відомого простого експерименту: якщо візьмемо навіть відібрану якусь кількість слів, то просто з них як механічного нагромадження ми не одержимо ніякої інформації, наприклад: подвір'я що місце в зелений даючи тракторний поле вишикуватись широкий стіна далеко тополя стая на відступити техніка. Набагато пособить і те, що матимемо відомості про форми в яких були вжиті слова в живому спілкуванні: подвір'ї що місце в зелена даючі тракторного поле вишикувалась широкому стіна далеко тополь стану на відступила техніці. Для розуміння сказаного потрібно ще знати й місце кожного слова, де кожне з них повинне бути поставлене, тобто той порядок, лад, у якому поставлено слова у взаємний зв'язок, тільки тоді вже можна бачити правильне і зрозуміле вираження думки: Зелена стіна тополь відступила далеко в поле, даючи місце техніці, що вилікувалась на широкому подвір'ї тракторного стану.
Синтаксис якраз і вивчає закономірності зв'язків між словами, характерні для мови, в якій реалізується думка людини. З наведеного прикладу видно й те, що злагодження слів між собою не є чимось окремим, сказати б, сполученням для сполучення. І процес і результат — єдині в єстві своєму: в сполучуванні, у взаємозлагодженні слів ― реальний живий процес розумової діяльності людини ― формування думки, який реалізується в сформуванні, тобто в побудові мовного виразника думки ―
