користування рідною мовою в усіх сферах життя, творчості, за багатогранне удосконалення літературної мови народу як знаряддя духовного життя суспільства, інтелектуального розвитку кожної людини складала одну з головних позицій усієї теоретичної основи і напрямку практичної революційної діяльності Комуністичної партії на всіх етапах її історії.
Для глибокого розуміння цього питання велике методологічне значення мають марксистсько-ленінське положення про мову як характерну, визначальну рису, ознаку різних форм людських спільностей, зокрема про її роль у формуванні нації. Як відомо, у марксистсько-ленінському визначенні нації мова, поряд, у поєднанні з іншими важливими компонентами, виступає як одна з основних ознак цієї спільності.
Історичною закономірністю, за Ф. Енгельсом, було те, що «як тільки відбулось розмежування на мовні групи.., ці групи, природно, стали певною основою утворення держав, національності почали розвиватися в нації»[1].
Отже, в даному разі, процеси утворення «мовних груп» та їх розвиток тісно зв'язані з процесом перетворення донаціональної спільності — в націю. Ця закономірність у певні історичні періоди більш ранні чи більш пізні — характерна для формування усіх європейських націй. Процеси мовного розвитку в період остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом і їх зв'язок з суттю цього періоду, зокрема з національними рухами, привертали пильну увагу В. І. Леніна. «Економічна основа цих рухів, — відзначав він, — полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва потрібне завоювання внутрішнього ринку буржуазією, потрібне державне об'єднання територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі. Мова — найважливіший засіб людського спілкування; єдність мови і безперешкодний розвиток — одна з найважливіших умов справді вільного і широкого, відповідного сучасному капіталізмові, торгового обороту, вільного і широкого групування населення по всіх окремих класах, нарешті — умова тісного зв'язку ринку з усяким і кожним хазяїном або хазяйчиком, продавцем і покупцем»[2].
Отже, тут сформульовані найважливіші марксистсько-ленінські методологічні положення, що визначають суть нації як історичної спільності людей, об'єднаної міцними внутрішніми економічними зв'язками, територією, єдиною мовою, певними рисами культури. Мова названа тут як найважливіший засіб людських зносин і як одна з найважливіших ознак нації, що В. І. Ленін не раз підкреслював і в ряді інших своїх праць.
З другого боку, тут чітко схарактеризовано соціально-історичне значення єдності національної мови, її безперешкодного розвитку і закріплення в літературі. Єдність мови нації фіксує, по-перше, обмеження сфер вживання ряду територіальних діалектів, що відігравали свою значну роль у розвитку і житті мови в період дона-
