ціональної єдності (на етапі народності, наприклад), і піднесення центральних мовних (діалектних) масивів, що стали основою єдності національної мови; по-друге, ця єдність мови нації характеризується закріпленням народно-розмовної мови в літературі, тобто літературна мова нації базується на народно-розмовній національній основі, і в цьому його істотна відмінність від мовного розвитку в донаціональний період, коли літературна мова не була тісно зв'язана з народно-розмовною основою, мовленням, навіть більше: в ролі літературної, писемної мови могла бути використана й інша мова (наприклад, церковнослов'янська — у східних і деяких південних слов'ян, латинська — в ряді західноєвропейських країн — і тому под.).
Викладені вище й інші, що стосуються цієї проблеми, теоретичні висновки класиків марксизму-ленінізму лягли в основу сучасного наукового визначення нації, де мові надається важливого значення серед таких ознак, як територія, економіка, специфічні риси культури й характеру[1].
Національній мові — мові нації властиві риси полівалентності, бо вона охоплює своїми писемним і усним типами всі сфери соціальної структури суспільства, всі грані життя й діяльності людини, тобто вона не може бути категорією надбудовною, як твердили деякі автори. Мова — категорія загальнонаціональна, а не класова. Помилкові погляди в цьому питанні академіка М. Я. Марра одержали в сучасному мовознавстві різко негативну оцінку, і до подібних тверджень ніхто вже не повертається.
Проте наявність єдиної національної мови не уніфікує суспільної свідомості, мислення людей, що належать до однієї нації, але до різних класів, бо «мати одну мову — це не значить однаково мислити»[2]. Національна мова не є також категорією, що відокремлює її носіїв від інших народів, які говорять іншими національними мовами, такою, що нібито перешкоджає загальній, загальнолюдській логіці мислення, засвоєнню загальнолюдських інтелектуальних цінностей, досягнень цивілізації, прогресу. В обох цих випадках поняття «національне мислення» не витримує критики. У першому випадку слід враховувати, що відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини і фіксування цього процесу в мові відбувається на основі соціального і духовного досвіду людини, що обумовлює і певні соціальні, класові моменти у використанні мови, певні принципи мовної політики. У другому випадку треба враховувати те, що структура національної мови не може визначати і замикати структуру і характер мислення людини, її свідомості. Передова лінгвістична думка світу рішуче відкинула твердження деяких учених (зокрема, так звану теорію лінгвістичної відносності Е. Сепіра — Б. Уорфа[3] про те, що нібито наявний «примітивізм» мови визначає й примітивізм мислення і що це є причиною нездатності таких мов до розвитку й сприйняття загальної цивілізації, загальних мовних цінностей. Як показав історичний досвід, за сприятливих умов мови усіх народів виявляють і ефективно
