реалізують свої потенціальні можливості для розвитку й удосконалення.
В досоціалістичний період життя нації літературна мова не має ще тих рис монолітності, які притаманні літературній мові соціалістичної нації. В капіталістичній державі літературна мова не є цілковитим надбанням усіх класів і соціальних груп нації. Трудящі маси, що не мають в буржуазному суспільстві належної освіти, не можуть повністю користуватися здобутками літературної мови у своїй діяльності і спілкуванні; велика кількість їх залишається взагалі неписьменною. У цей період ще значно поширена діалектна стихія, чим створюється специфічний мовний дуалізм ― літературна мова і діалекти, який усувається вже у період життя соціалістичної нації, в соціалістичному суспільстві, яке досягло високого загального рівня освіти, наукового розвитку і прилучення до них широких мас.
Досягненню монолітності національної мови в буржуазному суспільстві перешкоджає також мовна політика правлячих класів, що намагаються нав'язати літературній мові свої настанови розвитку, далекі від демократизму, вимог зрозумілості, доступності літературної мови, наукової основи її розвитку. Прикладами такого викривлення, засмічення чистоти літературної мови класово-тендентційними ідеологічними елементами була, наприклад, практика гітлерівського фашизму у відношенні до загальнонародної німецької мови, що нав'язувала їй, особливо в лексиці, семантиці, в деяких елементах синтаксису, штучну, таку, що суперечить природі мови, словотворчу механіку, насильницьку концентрацію виразу своїх ідеологічних тенденцій, не властивих семантичній системі мови[1]. Ці тенденції спостерігаються і в практиці деяких видань німецькою мовою в сучасній ФРН, у Західному Берліні (особливо видання А. Ширінгера) і под.[2]. В літературній мові соціалістичної нації для подібних тенденцій немає соціального грунту, і літературна мова набуває характеру монолітності у своїх писемному й усному типах, стає загальним здобутком усіх членів суспільства, який відображає у своєму розвитку прогрес цього суспільства в матеріальній і духовній галузях, його єдині методологічні настанови.
Класики марксизму-ленінізму велику увагу приділяли, зокрема, проблемі розвитку мови і мов у багатонаціональних державах. В. І. Ленін ще в кінці XIX ― початку XX ст. глибоко вивчав мовну ситуацію у таких багатонаціональних країнах, як Росія, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина та ін., тобто правове становище народів, що населяють ці держави, і реальну мовну дійсність, пов'язану з цим становищем. Як відомо, ця мовна ситуація характеризувалася жорстоким пригнобленням «недержавних» мов, тобто мов тих народів, які буржуазними ідеологами, реакціонерами називались в Росії «інородцями», а в Австрії, Німеччині — історично «безперспективними» націями і народностями.
Виходячи з положення про те, що справедливе розв'язання національного питання, у тому числі й мовного (а національне питання
