В. І. Ленін вважав частиною загального «робітничого питання»[1], можливе тільки в соціалістичному суспільстві, В. І. Ленін пов'язував боротьбу народів за розвиток своїх національних мов із загальною програмою революційної боротьби трудящих за їх соціальні і національні права. Він буквально розгромив різні «теорії» опортуністів і псевдомарксистів з II Інтернаціоналу К. Каутського, О. Бауера, К. Реннера та ін., що висували концепції «національно-культурної автономії» при збереженні класового, державного панування буржуазії, асиміляції однією культурою і мовою інших культур і мов народів, про нібито «природну» перевагу одних мов над іншими, «менш обдарованими» і тому под.
В. І. Ленін і Комуністична партія рішуче боролися за престиж і права національних культур (в ленінському розумінні змісту культури) і мов усіх народів, підкреслюючи, що за сприятливих умов мови усіх народів можуть досягти високого рівня у своєму розвитку і бути знаряддям прогресу і боротьби народів за свої права. Величезне значення національної мови в житті і боротьбі народів В. І. Ленін підкреслював не раз, наприклад: «Ми любимо свою мову і свою батьківщину…»[2], — писав він, ставлячи поруч ці дві суспільно-історичні категорії, ці два поняття самого світогляду народу. Боротьбу, зокрема, українського народу проти царизму В. І. Ленін визначав як рух «…до свободи і до рідної мови…»[3]. Мову і територію він називав «вічними»[4] компонентами у понятті батьківщина, підкреслюючи цим їх значення серед найважливіших ознак нації, батьківщини.
Ще в дореволюційний час В. І. Ленін боровся за рівноправність усіх націй і мов у багатонаціональній державі. Він вважав, що кардинальне розв'язання цих питань є однією з основних підвалин демократичної держави. У демократичній державі, підкреслював він, не повинно бути «ні одного привілею ні для однієї нації, ні для однієї мови! Ні найменшого утиску, ні найменшої несправедливості до національної меншості!»[5]. «Демократична держава безумовно повинна визнати повну свободу рідних мов і відкинути всякі привілеї однієї з мов»[6].
Як відомо, державно-політичний лад царської Росії, Австро-Угорщини й ряду інших багатонаціональних держав законодавчо закріпив мову пануючої нації як мову державну (це залишилося і в ряді сучасних держав). В. І. Ленін висловив категоричне заперечення обов'язкової державної мови: «…соціал-демократія, ― писав він, — відкидає «державну» мову»[7]. Він обгрунтував вимогу про відсутність «…обов'язкової державної мови, при забезпеченні населенню шкіл з викладанням всіма місцевими мовами»[8].
В. І. Ленін звертав увагу на те, що саме робітничий клас є справжнім борцем як за інтернаціональну єдність пролетарів, так і а національну справу народів, а «…буржуазія зраджує інтереси свободи, батьківщини, мови й нації, коли встає перед нею революційний пролетаріат»[9].
