її в двох ґрунтовних тезах: з одного боку Сковорода будив критичну думку своїх сучасників що до віри, з другої — уперто провадив серед суспільства моральний ідеал. Правда, критика його була направлена виключно на біблію і зовсім, можна сказати, не торкалася инших потреб тодішнього суспільства — політичних, соціяльних, економічних. Сковорода взяв собі певну галузь життя релігійну і майже нею одною й обмежився (говоримо майже, бо в звязку з релігією він торкався ще й инших справ, наприклад, виховання). Але не треба забувати, що релігійні питання мали першорядне значіння в тодішньому культурному житті. При тому теологія Сковороди визначалася: 1) надзвичайно універсальним характером 2) органічно була звязана з філософією. Таким чином, на нашу думку, помиляється новіший рецензент[1] творів Сковороди, що висловлює твердження, немов внутрішній зміст їх не мав особливого, важливого значіння. Щоб переконатися в протилежному, треба лише поглянути на справу з історичного боку (що є обов'язково в цьому разі) треба тільки згадати, яку величезну ролю відогравали у всього слобідсько-українського суспільства XVIII в. (і духовного й світського) релігійні інтереси, як щільно вони були звязані з просвітою, початковою народньою освітою й справами доброчинними. І ось Сковорода приходить з своїм новим словом, як-раз у цих релігійних питаннях, що мали першорядну вагу, вносить дух суворої раціональної критики у вивчення та розуміння ґрунтового джерела богопізнання — біблії, инакше кажучи, хоче бути в певному розумінні цього слова релігійним реформатором, маючи риси, звичайні для релігійних реформаторів взагалі. Сам він особисто, без сумніву, йшов всупереч з обрядовим відношенням до віри, що тоді панувало й не лише до православної, а до християнства. Але й цього замало: коли-б він зупинився на ньому, він-би залишився тільки мислителем, а між тим він свідомо прагнув проповідувати свої думки, жваво та діяльно їх пропагував, і шляхом усних розмов і в своїх творах та листах. Завдяки цьому він бажав, таким способом, створити історичні умови для своєї науки — знайти послідовників, витримати напади опозиції й, кінець-кінцем, залишити свою духовну спадщину учням та прихильникам. Раніші дослідувачі переважно надавали значіння етичним питанням в проповіді Сковороди, далі ми переконаємося, що він сам надавав першорядного значіння спекулятивній частині своєї філософії. Таке місце вона має в нього й в дійсності. Ось з такою двобічною проповіддю (спекулятивного й етичного характеру) він звертався до представ-
- ↑ „Вестник Европы“ 1895, січень; теж саме треба сказати про статтю д. Никольського „Український Сократ“. („Истор. Вестник“ 1895, № 4).
