письменика, називаючи його єдиним прозаїком на Вкраїні, його праця має назву симфонії. Є також, каже він, декілька його релігійних статтів лат. та рос. мовою, що виявляють велику красу форми та широкосяжне знання якости їй дуже рідкі у той час в країні, в якій він жив. Бандуристи приписують Сковороді ще і в наші дні всі народні пісні Вкраїни, крім пысень військових, та про кохання, (Черв. шлях, 1923, 1, 227).
Оригінальною монографією про науку Сковороди є книжка А. Товкачевського „Г. С. Сковорода“ (одбитка з журналу „Українська хата“, К. 1913, 67 стор.). Автор досить глибоко зрозумів філософію Сковороди й ясно її виложив, додавши й од себе ще не мало загально філософських думок, але цей додаток найслабший і не має значіння для урозуміння Сковороди. Сковорода був, на думку автора, філософом „созерцателем“, це філософія життя й вона надзвичайно проста — знай себе. Процес життя його душі на горах вічности — це й є його філософія. Світ складається з двох натур — твари й бога. Етика Сковороди теж в єдиному реченні — потрібне не трудне, а трудне — не потрібно. Значіння Сковороди — по-за межами його філософської системи. Філососія Сковороди — сам Сковорода. Далі Тавкачевський аналізує погляди Сковороди на бога, людину (і там, і тут дві натури), на щастя; погляд його скрізь релігійний навіть біблійний; погляд на щастя одначе не християнський темний аскетизм, а радісний епікуреїзм, з'єднаний з стоїцизмом. Щастя треба знаходити через самопізнання.
Далі Товкачевський малює нам світовідчування Сковороди й каже, що в філософії Сковороди має вічне значіння лише те, як він сам дивився на світ не як письменник філософ, а як практик філософ, який проводив творче неробство (неделание). „Високо под самі хмари, знісся Олимп, там далекий від людей і близький до бога пробуває Сковорода, насолоджується в задумливі очі вічности, день і ніч складає хвалебні гімни всемогутній силі, що оживотворила собою і землю, й воду, й небо, й зорі, кожну рослину, кожний камінчик, найдрібнішу живу істоту; душа його спокійна, як гірське озеро, й чиста, як кришталь, вона потопає в вічності і вічность потопає в ней. На Олимпі спокій, радість, щастя, таємнича тиша, повна нечутних звуків і незримних тіней, а внизу уперта божевільна боротьба за щастя, повержені тіла, покалічені обличчя, сморід трупів, клекотливий хаос, ад в повній своїй наготі. Так мусимо страждати, коли не вміємо жити. Треба шукати істини“. Це і є його світовідчування, зміст його душі, його релігія. Правдиво малює Т. подвійне відношення Сковороди до біблії. В її старі форми він вложив новий зміст. Ми будемо свідками зусиль великої людини убгати велику душу в тісні рямці дитячих традиційних переказів, свідками засліплення ве-
