козлогласує (цеб-то співає козлячим голосом) нісенітницю, об'являючи єретиками та ворогами всіх, хто не погоджується з ним. Краще не читати та не чути, ніж читати без очей, слухати не вухами та навчитися неправильному. Цілком по дитячому гадати, що блаженна натура зміняється і колись, десь-то буцім-то вона робила те, чого ніколи тепер не робить і робити не буде[1]. Те, що не скрізь і не завжди можливе й не потрібне. Яка честь та слава творити неможливе? Повстати проти природи та її законів — це нещасна велетенська сміливість, що любить перешкоди, неможливість та турботи. Як-же могла повстати сама проти свого закону блаженна натура? Раз вона наказала потонути залізу, — і бисть тако. Такі безглузді думки най сновигають в дитячих та неосвічених головах, а не в розумі дорослих людей, що посідають великі посади. Най споживають цю божу вигадку діти, та й то до певного часу, а розумні най будуть готові до кращого столу. Не поділяючи таких помилкових думок, вони можуть не підпалювати, а гасити факел розколу, що бенкетує та перешкоджає загальній тиші. Нема шкодливіше над те, що було для загального добробуту розраховане, а спричиняється до тліну. І нема смертоноснішої язви для суспільства, ніж суєвір'я — це фіговий листок для лицемірів, машкара шахрайська, охорона дармоїдів, підбурюванння подібних по розуму дітям. Воно обурило милосердного Тіта, зрівняло з землею Єрусалим, полило братньою кров'ю вулиці Парижу[2], озброїло сина проти батька, і недаремно Плутарх вважає суєвір'я гіршим од безбожія: для мене мов краще, говорив він, коли люди скажуть, що Плутарха не було на світі, ніж коли вони оголосять його нахабою, непостійним, немилосердним. Так і навсправжки: суєвір сумує, коли хто на південь, а не на схід, з ним молиться. Один сердиться, що окунають (дитину, коли хрестять), другий скаженіє від того, що обливають під час хрестин. Один кляне квас, другий опрісноки. І хто зміряє все павутиння суєвірних голів? Немов бог є варвар, щоб ворогувати за дрібниці. І ось через ці всі нісенітниці звертаються до біблії, а вона з суєвірами розтлівається. Сама по собі біблія не навчає нас брехні, але вона в брехні накреслила стежки, що доводять плазуючий розум до вищої істини. Вся тварина це брехня, але вона поле божих слідів. У всіх її оманливих гряницях захована лежить, з'являється та повстає перед нами пресвітла істина. Хіба хворий гарячкою або божевільний скаже — залізо плаває, для бога все можливо? Але який це чудний вид теології, коли в
