милость, за дружбу, за хвалу, я не заслуговую нічого цього за неслух'яність до вас“. При цій нагоді, Гервасій гадав, що матеріяльні потреби на чужому краї зломлять упертість Сковороди, розлучився з ним холодно, але це лишень прискорило вирішення Сковороди. Він пішов від нього в село Старицю, в околицях Білгороду, до нового приятеля свого, де на самоті віддавав свій час самоспізнанню й писанню творів, що торкались цього. Віру він розумів не яко церковні обряди, а яко „умертвленіє самопроізволенія духа“. Гервасій сповістив єпіскопу Іоасафові про те, що Сковорода пішов, той не висловив свого незадоволення, але тільки пожалів Сковороду. Чутки про незвичайне життя його й навчальні розмови приваблювали багатьох шукати знайомства з ним. Він, відвідуючи своїх знайомих по селах, надумав побувати в Харкові й жив у знайомих своїх. Тут він тримав себе, як проповідник нових ідей серед суспільства й проводив усні розмови. Побувавши одного разу в Харківському колегіумі, він узнав, що серед учнів його був племінник його знайомого, Михайло Іванович Ковалинській, на якого він звернув зараз-же увагу й покохав. І цей факт вплинув на Сковороду в тому напрямку, що він повернувся до вчительської посади в колегіумі. Єпіскоп Іоасаф, який весь час стежив за долею Сковороди й бажав скористувати його хист, дружньо закликав його до себе, запропонував вступити на яку хоче вчительську посаду в колегіумі. Г. С. Сковорода на цей раз, як це було з ним колись у Ковраї в Тамар, охоче згодився зробити вибир і обібрав нижчу, в порівнянні з ранішою піїтичною, синтаксичну класу й, крім того, згодився викладати грецьку мову. Керувала ним у той час та думка. що він буде корисним свойому новому другові М. І. Ковалинському. Це напевно було 1760–1761 академічного року. Ті-ж виклади він провадив і 1763 року і про це свідчить М. І. Ковалинський. Предмети своїх викладів — синтаксис і грецьку мову — Сковорода знав добре — по грецькому, навіть, писав вірші й дуже любив цю мову. Як свідчить Ковалинський, инші навчателі „колегіуму“ вселяли в ньому огиду до Сковороди, забороняли мати знайомство з ним, слухати розмови і, навіть, бачитися з ним… Його звичка виказувати сувору правду людям, що беруться не за свою справу, викликала на його лайку. „Брехня й порок озброїли на нього знаряддя свої в особі багатьох, але він переборов наклепи дурних та злих людей. Його, напевно підтримував єпіскоп Миткевич. Г. С. Сковорода гарно ставився до єпіскопа Іоасафа Миткевича й присвятив йому 27 пісень свого „Саду“, треба однак сказати бідну та беззмістовну. Цікавіша примітка Г. С. Сковороди до цієї пісні, де він говорить, що цей єпіскоп народився коло Київа, в м. Козельці. Був пастир освічений, лагідний, милосердний,
