друже, за твоє гостинне відношення до мене; тиждень у тебе відпочив старець Сковорода, немов у материному домі. Хай воздасть тобі той, хто відплачує за все, що дається вбогим. Я вашим вином не тільки в дорозі, але й дома в себе користувався. Прохаю щиро вклонитися низенько Петру Хведоровичу Аптекареві й показати на обороті листа вашого мої рядки латинські. Артемові Дорофієвичу й Рощину з товаришем щире моє шанування. Також і Степанові Микитовичу Курдюмову і всьому дому його, а я зостаюся, коханий друже, вам щирим другом і покірливим слугою — старець Григорій Варсава Сковорода“. Це цілий гурток харківських друзів та прихильників Гр. Сав. Сковороди, на чолі з Є. Є. Урюпиним. Харківський міський голова Є. Є. Урюпин був не звичайнісінькою людиною, а видатною особою. Йому я присвятив цілу монографію[1].
Вернет сповіщає, що останній раз він бачив Г. С. Сковороду в свойого приятеля П. Хв. Піскуновського, це і є той самий Петро Хведорович Аптекар, що йому адресовано латинську приписку в листі Г. С. Сковороди. Будинок його стояв коло Лопанського мосту. Ізм. Ів. Срезневський розповідає зі слів старожилів, що Г. С. Сковорода бував у старого Піскуновського й дуже його любив. І ось одного разу трапився такий цікавий епізод: обоє старих, як звичайно, розмовляли в присутності других гостей. „Мовчки, з великою увагою слухали старі оповідання та науку старця, який, випивши на цей раз зайву чарку вина, говорив хоч і статечно, але з незвичайним запалом та красномовністю. Минула година й друга, ніщо не перешкоджало захопленню оповідача й слухачів. Сковорода говорив про свій твір „Лотова жена“, де він переважно обґрунтовував свою містичну філософію. Сковорода розказав уже нарис. Починаються подробиці. Раптом з грюком розчинилися двері, половинки стукнули одна об другу й молодий Х… молодий панич недавно з столиці, вбігає в кімнату. Сковорода, коли з'явився незнайомий, замовк ту-ж мить“. І ось, вигукує той я, досяг того щастя, що довго і даремно прагнув. Я бачу нарешті великою земляка мого, Григорія Савича Сковороду. Дозвольте… і підходить до Сковороди… Старий зскочив з місця; самі по собі складаються хрестом на грудях його кощаві руки й гірка посмішка з'являється на його худому обличчі; чорні запалі очі ховаються за сивими нахмуреними бровами, сам він мимоволі зігнувся, немов бажаючи вклонитися, і раптом тремтячим голосом: „дозвольте, теж дозвольте“ — і зник з кімнати. Господар за ним; прохає, молить — ні. „З мене сміятися“, — говорить Сковорода, і втік. І з того часу не хотів бачити Х… „Це оповідання трохи
- ↑ Перше в своїй „Украинской старине“, Харків 1895 р., а потім в „Очерках из русской истории“, Харків 1910, ст. 54–80.
