Сторінка:Український співаник (1918).djvu/120

Колиб знала, колиб знала, з відки виглядати,
Тоб заняла, заставила стежки замітати.

Аж він іде, аж він іде, ступає дрібненько,
То-то любо, тож то мило дивити ся ненько.

Дощик дрібний, аж із стріх ллєть ся,
Розсердив ся мій миленький, тай не засміє ся.

Дощик дрібний, аж із стріх капотить,
Розсердив ся мій миленький, ногами тупотить.

Розсердив ся, розгнївав ся, мій милий на мене,
А як гляне серце вяне і в него і в мене.

 

46.

 

Болить мене головонька від самого чола,
Не бачила миленького, нї тепер нї вчора:
Ой бачить ся, не журю ся, в тугу не вдаю ся,
А як вийду за ворота, від вітру валю ся.
Ой бачить ся, що не плачу, самі слези ллють ся:
Від милого людий нема, від нелюба шлють ся.
Нема мого миленьокого, нема мого сонця,
Нї з ким минї розмовляти сидя у віконця.
Нема мого миленького, нема його тута,
Посходила після дощу шальвія і рута:
Я шальвію пересїю, руту перетичу,
Таки свого миленького к собі перекличу.
Барвіночку зелененький стели ся низенько,
А ти милий чорнобривий присунь ся близенько.
Зелений барвіночку стели ся ще низше,
А ти милий чорнобривий присунь ся ще близше.

 

47.

 

Хилили ся густі лози,
Відкіль вітер віє:
Дивили ся карі очи,
Відкль милий їде.