Сторінка:Український співаник (1918).djvu/57

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 57 —

Так моя неслава, людська поговірка
Собі марно пропаде.

Наїхали пани й жиди арендарі
Воли і вози забирають;
Гей беріть же ви всю худобоньку,
Не маю вам що казать.

А як жив буду, то все то здобуду,
Воли і вози покуплю;
Мережені ярма, тернові занози
Ще-ж бо і Ьам я пороблю.

На людськую славу й тую поговірку
Ще раз у Крим ісхожу;
Повні вози соли, повні мажі риби
Ще до дому привезу.

9.

Пою коня при Дунаю,
Тай думаю, тай думаю;
Коню карий, коню сивий,
Чом твій козак нещасливий.

І чому-ж бо я нещасний,
Чим не козак, чим не красний;
Чи мій палаш неострений,
Що світок мій засмучений.

Світ хороший, сонце гріє,
От заходить, вечеріє,
Нічка темна, не видати,
А я з кіньми мушу спати.

Спав я нічку, спав я другу,
Годї знести серця тугу,
Гоя коню, гоя сивий,
Будь ти хоч менї жичливий.