Козак пана не знав з віка,
Він родив ся на степах;
Став ся птахом з чоловіка,
Бо зріс в кінських стременах.
Коли часом змучив ноги,
Під медведем в снїгу спав;
То на кождий клич тревоги
Сотню Татар навязав.
Довге море, темні гущі,
Чули голос: гура га!
Коли рідні дїти пущі
Підлїтали на врага.
У нас ворог не загостить,
Нам ворогом цїлий мир;
Наша шабля не запостить
А все має свіжий жир.
Ми не любим довго жити,
Шаблї — сивий вус не знав;
Нам найлучше так кінчити
Як би лихий душу взяв.
Ой, не стели ся хрещатий барвінку
Та по крутій горі;
Гей, не втїшайтесь злії вороженьки
Та пригодонцї моїй.
Бо моя пригодонька козацькая врода,
Як та ранная роса;
Що вітер повіє сонечко пригріє,
Та і спаде вона вся.
Що вітер повіє, сонечко пригріє,
Роса на землю впаде:
