Сторінка:Український співаник (1918).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 56 —
7.

Козак пана не знав з віка,
Він родив ся на степах;
Став ся птахом з чоловіка,
Бо зріс в кінських стременах.

Коли часом змучив ноги,
Під медведем в снігу спав;
То на кождий клич тревоги
Сотню Татар навязав.

Довге море, темні гущі,
Чули голос: гура га!
Коли рідні дїти пущі
Підлітали на врага.

У нас ворог не загостить,
Нам ворогом цїлий мир;
Наша шабля не запостить
А все має свіжий жир.

Ми не любим довго жити,
Шаблї — сивий вус не знав;
Нам найлучше так кінчити
Як би лихий душу взяв.

8.

Ой, не стели ся хрещатий барвінку
Та по крутій горі; •
Гей, не втішайтесь злії вороженьки
Та пригодонцї моїй.

Бо моя пригодонька козацькая врода,
Як та ранная роса;
Що вітер повіє сонечко пригріє,
Та і спаде вона вся.

Що вітер повіє, сонечко пригріє,
Роса на землю впаде: