То брат найменший, піший-піхотинець, за кінними підбігає,
словами промовляє:
„Браття миле, браття любе! Хоч одно ж ви милосердя майте:
будете до тернів, до байраків прибігати,
50.так у боки забігайте,
віти тернові рубайте,
по шляху покидайте,
мині брату, пішому-піхотинцю, на признаку давайте!“
То став брат старший та середульший до тернів, до байраків прибігати,
55.у боки забігали,
віти тернові зелені рубали,
брату меншому, пішому піхотинцю, признаку давали.
Да став же брат найменший, піший-піхотинець, до байраків прибігати,
став віти тернові знахожати:
60.у руки бере,
к серцю кладе,
словами промовляє
і сльозами ридає:
„Боже мій милий, Сотворителю небесний!
65.Видно то мої братіки сюди з тяжкої неволі втікали, об мині велике старання мали!
Коли б мині Господь поміг з сії тяжкої неволі Озівської втікати,
мог би я своїх братіків при старости літ шановати й поважати!“[1]
То їхали старші брати не день, не два, не три, не чотирі…
70.Як стали старші брати з тернів, з байраків виїзжати,
до річки до Кримки прибувати,
