чи не прибуде ік нам наш піший піхотинець.
Тоді на його велике усердие маю,
усю добич скидаю,
його, пішого, міждо коні хватаю!“
210.— „Було б тоді, брате, як я казав, хватати!
Теперь девятий день минув,
як хліб-сіль їв,
воду пив,
досі й на світі немає.“
215.Тоді вони коней пустопаш попускали,
кульба̀ки під себе послали,
ружжя в комишах поховали,
безпечно спать полягали,
світової зорі дожидали.
120.Став Божий світ світати,
стали вони на коні сідати,
через річку Самарку у християнські землі утікати, —
став брат старший до середульшого промовляти:
„Як ми будем, братіку, до отця, до матки прибувати,
225.як ми їм будем повідати?
Будем ми, брате, по правді казати, —
буде нас отець-мати проклинати;
а будемо ми, брате, перед отцем, перед маткою олгати, —
так буде нас Господь милосердний і видимо й невидимо карати.
230.А хіба, брате, так іскажемо:
що не в одного пана пробували,
не одну неволю мали
і ночної доби з тяжкої неволі втікали,
так ми й до його забігали:
235.„Устань, брате, з нами, козаками, з тяжкої неволі втікати!“
Либонь-то він так ісказав:
„Тікайте ж ви, братці,
а я буду тут зоставаться,
чи не буду собі лучішого долі-щастя мати!“
