усі замовчали,
бо в гріхах себе не знавали.
30.Тільки обізвався писарь військовий,
козак лейстровий,
Пирятинський Попович Олексій:
„Добре ви, братця, вчиніте,
мене самого візьміте,
35.мені чорною китайкою очі завяжіте,
до шиї білий камень причепіте,
да й у Чорнеє море зіпхніте!
Нехай буду один погибати,
козацького війська не збавляти!“
40. То козаки теє зачували,
до Олексія Поповича промовляли:
„Ти-ж святеє письмо в руки береш, читаєш,
нас простих людей на все добре наставляєш,
як-же ти найбільше од нас на собі гріхів маєш?“
45.— „Хоча святеє письмо я читаю,
вас простих людей на все добре наставляю,
а я все сам не добре починаю.
Як я із города Пирятина, панове, виїзжав,
опрощення з пан-отцем із пані-маткою не брав,
50.і на свого старшого брата великий гнів покладав,
і близьких сусідів хліба-й-соли безневинно збавляв,
діти малиї, вдови стариї стремням у груди товкав,
безпечно по вулицям конем гуляв,
против церкви, дому Божого проїзжав,
55.шапки з себе не знімав, хреста на себе не клав.
За те я, панове, великий гріх маю, тепер погибаю!
Не єсть се, панове, по Чорному морю хвиля вставає,
а єсть се мене отцьовська й материнська молитва карає!
60.Колиб мене сяя хуртовина злая в морі не втопила,
од смерти молитва боронила,
то знав би я отця й матір шанувати-поважати,
то знав би я старшого брата за рідного отця почитати,
