Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/107

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


співають, жартують. Прийшли вони до того дерева, що сиділа Правда…

»А де«, кажуть вони, »будем гуляти?«

— А хоч і під оцим деревом, — одказують.

»Та на цьому дереві«, кажуть, »така роса, що як помазать сліпому очі, так і дивитися стане.«

Почула Правда ці слова, та дожидається вже ранку, щоб попробувати роси. Дівчата ж з хлопцями почали гуляти. Гуляли вони, пили, їли все добре, та й пішли собі назад, покидавши все, що позоставалось — і пити́ме й їди́ме.

Як тілько пішли вони, Правда злізла зараз з дерева, та й стала їсти та пити, що позоставалось; а виголодалась уже була добре. Діждавшись ранку, помазала собі очі росою з того дерева, що сиділа, й стала бачити. Тоді вона помолилася Богу та й пішла собі в дорогу.

Підвечір прийшла вона знову в ліс. Так, як і вчора, злізла на дерево й чує знов, що йдуть та співають хлопці з дівчатами.

»А де будем гулять?« гукають хлопці, прийшовши до того міста, де була Правда.

— А хоч і під оцим деревом, — одказують другі, вказуючи на те дерево, де сиділа Правда. »Та це ще й дерево не просте«, обізвався хтось: »на ньому роса така, що якби помазати якому сліпому очі, так він би й світ Божий побачив. От якби хто знайшовсь такий, щоб, набравши роси з цього дерева, пішов у таке то царство: у тому царстві царь, а в царя дочка, та сліпа.