Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/115

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


то цегельня. Робітники повиходили — дивляться: що воно за чоловік голий? А він у кущах ноги покалічив, тіло подряпане… Люде змилувались над ним, дали йому стару завалящу свитину, винесли йому їсти хліба черствого та огірків… Питають:

»Скажи, чоловіче, хто ти такий?«

— Дайте, — каже, — наїмся, а то їсти хочу!!

Нагодували його. Може, він з роду не їв нічо́го з таким смаком, як той хліб черствий та огірки.

От як наївся, то й каже:

— Тепер скажу вам, хто я такий: я царь ваш. Як достанусь у столицю, то я вас нагороджу!

»Ах, ти ледащо! Щоб ти, старець якийсь, так смів себе царем величати?! Подивись на його: ще й винагороджувати хоче!…«

— Ви, — каже, — не смійте мене лаяти, бо звелю вам голови рубати!

(Забувся: думав, що дома).

»Хто? ти?!«

Та давай його бити. Били-били, взяли й прогнали.

Пішов він по лісу, блукаючи.

Іде́ та йде — аж бачить знову: дим піднімається над лісом. Він знову думав, що то мисливі та йде на них. Аж увечері вже знову приходить до другої цегельні. Там над їм змилувались: нагодували його, напоїли, дали йому драні штанці та сорочку, бо й самі бідні були. Вони ж ду-