Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/120

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


собі, дивуючись: що це таке, що з гордого царя та зробився такий тихий та справедливий?

От усі дивуються, що таке з царем сталося, такий зробився тихий та поважний, по полюваннях не роз'іжджає, а все ходить, розпитується: де яка неправда, чи яка кому кривда, чи що; на все сам увагу звертає; скрізь суд справедливий чинить, судців та розсудчиків справедливих назначає… Як перше народ сумував, так тепер радіє: і податки невеликі й суд справедливий!

А царь той — так бідує, так бідує!

Коли через три роки приходить такий царський указ: щоб на такий-то й на такий день усі сходились до царя обідати: і багаті, й убогі, й пани, й мужики!

От і посходились усі, прийшов і той царь нещасливий. А на царськім дворі такого столів понакривано, що Господи! — Сідають усі за столи, п'ють та їдять, а царь сам з міністрами всякі напитки та наїдки розношує, кожного сам припрошує; а тому цареві нещасному удвоє проти инших накладає й наливає.

Усіх нагодували й напоїли, а далі царь і почав розпитуватися людей: чи нема кому якої кривди або образи? А як почали вже люде розходитися, — царь став у брамі з мішком грошей і всім дає по гривні, а тому цареві нещасному дав аж три гривні.

Через три роки знову царь зробив обід, і