Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


3. Попович Ясат.

Десь був собі піп і мав три сини: Два розумних, а третій — дурень; Ясат називався; значить, він був собі лицарь, да вже так подурманивсь.

От обізвавсь по цілій країні царь, що »хто мені достане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того оддам дочку й дам йому половину царства.« Ясат і каже попові: »Я, таточку, зможу такого коня добути.« Написали до царя, а царь одписує й кличе до себе, а Ясат одказує, що »як йому треба, то нехай сам до мене приїде.«

Приїхав царь і каже: »Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?«

— »Я«, — каже; — »приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.«

Пригнали такий табун, такий… Ясат вибрав що-найміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив — так кінь по коліна й угруз у землю. »Ну«, каже, »це буде мойому найстаршому братові: давайте ще з чого вибірати. Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав, що-найміцнішого, торкнув мізинцем під